Шляхи розвитку української духовної музики у ХІХ – ХХ ст.

Як зазначають дослідники української музичної культури А. Рудницький, В. Барвінський, Л. Корній та ін., розвиток вітчизняної церковної музики з другої чверті ХІХ століття (до М. Лисенка) перейшов до Західної України, де творцями духовних творів були переважно священики. Відбулося справжнє відродження музичної культури в Галичині, духовно-музичним центром якої став Перемишль: саме тут у 1829 році єпископ І. Снігурський заснував перший церковний хор, поступово почали популяризуватися твори Д. Бортянського та інших композиторів попередніх часів. До середини ХІХ ст. сформувалася так звана “перемишльська школа”, представлена церковно-музичною творчістю М. Вербицького, І. Лаврівського та їхніх послідовників С. Воробкевича, В. Матюка та О. Нижанківського.

Усі представники “перемишльської школи” мали духовну освіту, працювали задля піднесення української національної духовності в Галичині, вболівали за українське музичне мистецтво і прагнули вивести його на загальноєвропейський рівень. Більшість духовних творів М. Вербицького, І. Лаврівського, С. Воробкевича, В. Матюка, О. Нижанківського прості за музичною формою та засобами виразності. Почасту вони спираються на українські пісенні мелодії, проте старовинні церковні монодії та складна імітаційна техніка залишилися поза творчістю цих майстрів.

Засновник “перемишльської школи” – М. Вербицький (1815-1870), автор музики до національного гімну “Ще не вмерла Україна” на сл. П. Чубинського. На думку Л. Кияновської [15], саме М. Вербицький після смерті Д. Бортнянського прийняв естафету професійної творчості, у той час, коли на Східній Україні, майже до появи М. Лисенка, музична культура обмежувалася здебільшого домашнім музикуванням і аматорськими спробами композиції.

Духовна музика композитора представлена повною Літургією на мішаний хор, а також окремими літургійними творами “Ангел вопіяше”, “Єдин Свят”, “Алілуйя”, “Іже Херувими”, “Да ісполнятся”, “Тебе поєм”, “Слава, Єдинородний” та ін.

І. Лаврівський (1822-1873) – безпосередній продовжувач М. Вербицького в діяльності “перемишльської школи”. У творчому доробку І. Лаврівського частини “Літургії”, дві “Херувимські”, церковні композиції “Милость мира”, “Тебе поем”, “Свят”, “Достойно”, “В пам'ять вічную” та ін. У духовних творах композитор втілював переважно сумні й задумливі образи, що були близькими до старогалицької елегії.

Хорові твори М. Вербицького та І. Лаврівського безумовно були пов’язані з творчими та виконавськими традиціями вітчизняної духовної музики, а також кантами, народними піснями селянської традиції, українською міською піснею-романсом. Завдяки плідній і творчій праці цих діячів культури, у Галичині значно зріс інтерес до хорового співу a cappella, більше уваги стало приділятися підготовці кваліфікованих хористів і регентів, які володіли технікою багатоголосого співу, були закладені традиції хорового концертування.

Справу М. Вербицького та І. Лаврівського підхопили їхні послідовники, музиканти-аматори, більшість з яких також були священиками: П. Бажанський (1836 – 1920) – автор “Служби Божої”; С. Воробкевич (1836 – 1903), який написав для церковного ужитку кілька “Служб Божих”; В. Матюк (1852 – 1912) – спадкоємець та учень М. Вербицького, автор церковних хорів “Да ісполнятся”, “Святий Боже”, “Боже, на землю руську поглянь”, “Витай нам, Христе”, укладач “Співаника церковного для шкіл народних”, в основі якого українська церковна музика; О. Нижанківський (1863 – 1919) – активний пропагандист українського хорового мистецтва, духовні твори якого (“Служба Божа”, “Молитва Господня” (сл. Т. Луцика), “Боже, на землю руську поглянь” (сл. І. Дуцька) тощо) відображають типові риси галицької школи.

Великий внесок у розвиток української духовно-музичної культури другої половини ХІХ – початку ХХ ст. зробив А. Вахнянин (1841 – 1908), визначний громадсько-політичний діяч Галичини, композитор, педагог, музикант-науковець тощо. А. Вахнянин був одним із перших музикознавців, який із наукових позицій аналізував церковну музику Д. Бортнянського, знаходив у ній українські першоджерела, порівнював його місце в історії Східної церкви з Палестиною в музиці західноєвропейської церкви (у статтях “Дмитрій Степанович Бортнянський”, “Два реформатори церковного співу”), вивчав історію церковної музики загалом.

Окрім того, А. Вахнянин уклав “Співаник для середніх шкіл”, до якого увійшли опрацьовані українські духовні пісні з “Богогласника”: “Ієрусалиме світел над звізди”, “Піснь до Пресвятої Богородиці” (“О всепітая Мати...”) та “Пісня до Підкам’янецької Богородиці” (“Пречистая Діво Мати...”).

Серед композиторів перемишльської школи наступного покоління відомий О. Кишакевич (1872-1953) – греко-католицький священик, духовні твори якого (Літургія, “Панахида”, окремі церковні хори) широко відомі й донині виконуються в західноукраїнських землях. Духовно-релігійна музика О. Кишакевича, досить традиційна з боку музично-виразових засобів, приваблює мелодичним багатством, органічністю перевтілення національних інтонаційних джерел, добрим володінням формою, вишуканістю фактури, відчуттям хорового звукопису. Його творам притаманна висока майстерність і професіоналізм.

Отже, у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття у Західній Україні на Галичині у розвитку духовної музики спостерігався справжній підйом. У той самий час композитори Східної України перевагу віддавали жанрам світської музики, збиранню й вивченню фольклору, церковна ж творчість, після розквіту партесної музики у ХVІІ ст. та духовного концерту у ХVІІІ ст. відійшла на другий план. Навіть М. Лисенко, творчості якого властива універсальність і багатожанровість, залишив лише декілька творів духовної тематики: хори “Діва днесь”, “Пречистая Діво, мати Руського краю”, “Камо пойду от Лица Твоєго, Господи”, “Херувимська пісня”, “Молитва за Україну”.

На початку ХХ століття у творчості послідовників та учнів М. Лисенка К. Стеценка та М. Леонтовича, а також багатьох інших композиторів спостерігаємо пожвавлення інтересу до духовно-церковних музичних жанрів можна спостерігати. Серед канонічних богослужбових жанрів особливо популярною була Літургія (“Служба Божа”). До цієї форми зверталися М. Леонтович, К. Стеценко, П. Демуцький, Я. Яциневич, Г. Давидовський, О. Кошиць та ін. Окремі номери на канонічні тексти з Літургії писали практично всі композитори. Розвивалися й інші жанри духовної музики: хорові концерти на біблійні тексти, канти і псалми, колядки тощо.

Поштовхом до активізації творчості у духовно-церковній галузі було реформування церкви, утворення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) у 1917 – 1921 рр.

Високого мистецького рівня у духовній музиці досягнув К. Стеценко (1882 – 1922). У його творчому доробку три Літургії, “Панахида”, “Всенічна”, п’ятдесят “Колядок та Щедрівок” для мішаного та однорідного хорів, 45 для дво- і триголосного дитячих хорів, “Задостойники”, “Христос Воскрес”, “Янгол літав“, канти, гармонізації старовинних Лаврських розспівів.

Найяскравішим твором композитора вважають хоровий цикл другої Літургії, у якому в повній мірі розкрився мелодійний дар автора, його глибокі знання народної музики та українських хорових традицій. Широковідома й “Панахида” К. Стеценка, яка пронизана національним духом українських релігійних кантів і псальмів. Саме тісний зв’язок із народнопісенними жанрами та безперечна творча оригінальність характеризують найкращі духовні композиції автора.

Не менш яскравою постаттю в українській духовній музиці початку ХХ століття був М. Леонтович, хоча у його доробку творів порівняно небагато: “Літургія св. Івана Златоустого”, “Молебен благодарственний Господу Богу”, частини Всенощної (“Милість миру”, “Світе тихий”, “Хваліть ім’я Господнє” та ін.), окремі твори на канонічні тексти “Нині отпущаєши”, “Вірую”, “Херувимські пісні”, “Ангел вопіяше”, “Христос Воскресе”, “Богородице, Діво”, релігійні канти, колядки.

Найвизначнішим богослужбовим циклом М. Леонтовича є “Літургія святого Іоанна Златоустого”. Композитор, наслідуючи М. Березовського та А. Веделя, привніс у жанр особливу ліричність і високу соборність богослужіння. Окрім того, М. Леонтович знайшов своєрідні форми синтезу культової та фольклорної стилістики, надав канонічним текстам яскравої авторської інтерпретації, що зробило його “Літургію” оригінальним явищем української духовної музики початку ХХ ст.

Значну частину духовно-творчої спадщини українських композиторів початку ХХ ст. складають обробки стародавніх церковних мелодій, які почасту спиралися на такі само технічні засоби, що й обробки народних пісень. До стародавніх церковних розспівів постійно звертався О. Кошиць (1875 – 1944), на обробках яких він створив п’ять Літургій і значну кількість окремих духовних піснеспівів для хору.

Активно працював у жанрі обробок церковних наспівів і К. Стеценко, якого особливо привертав принцип зіставлення двох хорів у традиційному антифонному співі в церквах: деякі піснеспіви його Літургій дуже прості, нібито призначені для народного (клиросного) хору, а складніші номери, що витримують основне змістовне навантаження літургійного циклу, написані для “професійного” хору.

Декілька старовинних церковних піснеспівів обробив М. Леонтович, який давні мелодії сприймав як виразний матеріал, придатний для відтворення власних музичних уявлень. Він створив ніжні, витончені обробки (“Достойно є” галицького розспіву з “Літургії”, “Херувимська пісня” грецького розспіву тощо), які нагадують кращі з його обробок народних пісень. Цікаві також гармонізації та аранжування М. Леонтовича для різних хорових складів старовинних піснеспівів (“Світе тихий”, “Нині отпущаєши”, “Да возрадуються”), псалмів і кантів (“Од Івана”, “Через поле широкеє”, “Потоп”), колядок та щедрівок (“Що то за предиво”, “Дивная новина”, “Пречистая Діва”, “У нашому дворі”, “Небо і земля”, “Зібралися вражі сили”).

Слід назвати ще деяких представників української музики першої половини та середини ХХ ст., які активно працювали в духовних жанрах:

• Аполлонов Іван Іванович (1868 – 1915) – диригент, церковний композитор, керівник хору при Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві (1899 – 1915), з 1905 – засновник, керівник і викладач курсів хорового співу й теорії музики та літніх курсів для вчителів церковно-парафіяльних шкіл при Києво-Михайлівській учительській школі, автор численних духовних композицій.

• Демуцький Порфир Данилович (1860 – 1927) – фольклорист , хоровий диригент, автор “Літургії св. Іоанна Золотоуста” для жіночого хору, а також обробки українських релігійних кантів і псальмів.

• Давидовський Григорій Митрофанович (1866 – 1952) – хоровий композитор, співак, відомий хормейстер, духовна спадщина якого містить “Всенощну”, “Літургію”, хорові концерти та окремі піснеспіви “О Всепетая Мати”, “Милость мира”, “Тебе поем“, “Благочестивейшаго”, “В молитвах неусыпающую”, “Ныне отпущаеши”, “Свете тихий” та багато інших.

• Яциневич Яків Михайлович (1869 – 1945) – хоровий диригент, регент хору Михайлівського собору (м. Київ), який брав активну участь у створенні УАПЦ, на честь якої написав “Літургію”, автор творів на канонічні тексти та обробок релігійних кантів і колядок.

• Гончаров Петро Григорович (1888 – 1970) – хоровий диригент, з 1907 р. керівник хорів провідних київських соборів, у 20 – 30-ті рр. регент хору Св. Софії у Києві, автор “регентських творів” високої художньої якості та нових неканонічних форм української духовної музики (“проповідницьких відправ”).

• Гайворонський Михайло Орест (1892 – 1949) – композитор, диригент, автор стрілецьких пісень, представник української музичної культури американської діаспори. Йому належать хорові збірки “Колядки та щедрівки”, “Гуцульське Різдво”, дві “Служби Божі”, два “Іже Херувими“.

• Козицький Пилип Омелянович (1893 – 1960) – композитор, музикознавець, педагог, регент хору Київської духовної академії, автор ґрунтовної наукової розвідки про старовинну українську церковну музику, у 20-ті роки XX ст. – один із найактивніших членів УАПЦ, автор багатьох церковних хорів (дві “Херувимські пісні”, “Христос воскрес”, “Милістю спокою” та ін.), у яких він намагався поєднати нові засоби виразності, риси народної хорової поліфонії з церковними традиціями.

• Вериківський Михайло Іванович (1896 – 1962) – композитор, диригент, музичний діяч, педагог, більшість духовних творів якого (“Великодній канон”, піснеспіви “Хваліте ім’я Господнє”, “Прийдіть, поклонімось”, “Богородице, Діво”) була написана на початку 20-х років у період утвердження УАПЦ.

Починаючи із середини 20-х років ХХ століття, у розвитку української церковної музики наступив кризовий період. Зі зміною соціальних умов українська духовна музика опинилася під загрозою повного знищення. Однак творчі сили української інтелігенції, що опинилися в еміграції, не дали їй загинути, змогли зберегти її як елемент богослужіння та як самостійний вид вітчизняного хорового мистецтва.

О. Кошиць, П. Мащенко, М. Антонович та інші діячі зарубіжної української діаспори у своїй музично-громадській діяльності зберегли і науково дослідили заборонену в радянській Україні духовну музику: і старовинну церковну музику України-Русі, і скарбниці української партесної музики ХVІІ – ХVІІІ століть, і духовно-музичну спадщину К. Стеценка, М. Леонтовича, Я. Яциневича, і багатьох інших українських композиторів ХХ ст. Це стало запорукою майбутнього відродження духовної музики в Україні і збагатило світову музичну спадщину видатними творами.