Розквіт української духовної музики у середині ХVІІІ – на початку ХІХ ст.

Період з середини ХVІІІ до 10 – 20-х років ХІХ століття більшість дослідників вважають золотою добою української духовної музики, коли творчість М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя сягнула неперевершених і донині художніх висот.

У ХVІІІ столітті в українській культурі значно поширюються ідеї класичного західноєвропейського Просвітництва, перш за все думки про залежність суспільного розвитку від рівня освіти. Вони реалізуються у творчості українських письменників і філософів Г. Сковороди, Я. Козельського, І. Котляревського та ін., їх обговорюють члени культурно-просвітницьких гуртків. Нові ідеї сприяють розквіту музичної культури Україні, основним осередком якої був Київ, зокрема Києво-Могилянська Академія, у стінах якої процвітала вокально-хорова, перш за все церковна музика.

Серед художніх напрямків та естетико-стильових тенденцій української музики ХVІІІ століття провідне місце, як і раніше, займає бароко. Але барокова стилістика завдяки ідеям Просвітництва поступово збагачується тенденціями класицизму з характерним тяжінням до ясності й гармонійності, рівноваги інтелектуального й чуттєвого, а також окремими рисами чуттєвого сентименталізму. Названі напрями і тенденції повною мірою реалізувалися у творчості видатних українських композиторів другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століття М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя, які увійшли до історії музичного мистецтва як автори неперевершених духовних концертів.

Слід завважити, що музично-творча діяльність М. Березовського та Д. Бортнянського проходила поза межами України і була пов’язана з Росією, із Петербурзькою придворною співацькою капелою, яка від ХVІІ століття стала осередком, у якому групувалися музично-церковні сили з України. Саме до цієї капели привозили найкращих українських хлопчиків-співаків, регентів, композиторів, які роками перебували в Росії, працюючи у галузі вокально-хорової духовної музики, писали й виконували нові барокові партесні твори. Відомо, що музикантів для петербурзької співацької капели готували у Глухівській школі, Харківському казенному училищі, у Новгород-Сіверському та інших містах України. Довгі роки капелу очолювали українські діячі М. Полторацький та Д. Бортнянський. Як стверджують науковці, саме завдяки українським музикантам відбулося реформування російської церковної музики, її розквіт і стильове збагачення у другій половині XVIII ст.

Вважається, що українські музиканти того часу започаткували новий стиль духовної музики. Одним з найяскравіших представників цього стилю української церковної музики був Максим Березовський (1745-1777), духовна спадщина якого довгий час вважалася майже повністю загубленою і тільки в останні десятиліття відбулося її справжнє відродження. Наразі, у творчому доробку митця відомі й виконувані духовні твори: “Літургія св. Іоанна Златоустого”, концерти “Не отвержи мене во время старости”, “Отригну серце”, “Милость и суд воспою”, “Слава в вышних Богу” та ін., причасні вірші.

Вершиною творчості М. Березовського, без сумніву, є лірико-драматичний 4-частинний хоровий концерт “Не отвержи мене во время старости”, написаний на текст окремих строф 70-го псалма. Концерту притаманні тематична цілісність, ознаки монотематизму та класичне поєднання народнопісенних елементів із західноєвропейською поліфонічною технікою.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) – композитор, творча спадщина досить відома. Більшість його духовних творів неодноразово видавалися: 35 духовних концертів для 4-голосного мішаного хору, 10 концертів для подвійного хору, гімни, похвальні пісні (“Тебе Бога хвалим”), дві Літургії, “Херувимські”, окремі одночастинні літургічні твори, обробки для чотириголосого хору київського, болгарського та грецького церковних наспівів. Духовні концерти композитора – різноманітні за змістом, втілюють цілий спектр образів: світлу лірику, гімнічну образність, філософсько-драматичну, скорботну сферу тощо.

Д. Бортнянський і М. Березовський – класики хорової поліфонії в українській музиці, фуги яких відзначаються українськими національними рисами, багатством хорової фактури і різноманітним фактурно-тембровим розвитком. Вони вдало поєднували тогочасну західноєвропейську композиторську техніку з українськими традиціями духовної музики, українською піснею-романсом, створивши музику визначної національної самобутності.

Ще один майстер української духовної музики останніх десятиліть XVIII ст. – Артемій Ведель (1767–1808). Більша частина його життя пройшла в Києві. Будучи дуже релігійною людиною, він деякий час був послушником Києво-Печерської Лаври, багато працював у сфері духовно-хорової музики, займався педагогічною діяльністю. Його музика не друкувалася, довгий час її забороняли виконувати у храмах,. На початку ХХ століття ім’я А. Веделя було відроджено завдяки діяльності О. Кошиця. Наразі твори композитора видані й часто виконуються в концертах. Серед них 21 духовний концерт (“На реках Вавилонских”, “Услыши, Господи, глас мой”, “В молитвах неусыпающую Богородицу”, “Покаяния отверзи ми двери”, “Доколе, Господи, забудеши мя“ та ін.), Літургія св. Іоанна Златоуста, окремі хори (“Канон Пасхи”, “От юности моея”, “Господи мой, на Тебя уповах” та ін.), три цикли ірмосів тощо. У духовних концертах композитора переважає лірико-драматична образність, у наспівності й надзвичайному мелодійному багатстві яскраво увиразнюється українська національна ідентичність, простежується зв’язок із давньоукраїнською церковною монодією та українським фольклором.

Окрім трьох визначних постатей української музичної культури другої половини XVIII ст. – початку ХІХ століття слід назвати ще декілька відомих імен вітчизняних композиторів, які працювали у різних жанрах духовної музики.

Так, у другій половині XVIII ст. були відомими церковні твори А. Рачинського (1729-1794) – українського регента і композитора, капельмейстера гетьмана К. Разумовського. А. Рачинський працював у Петербурзі камер-музикантом при дворі Петра III, займався набором півчих з України для Придворної співацької капели. Наразі відомі назви кількох концертів композитора: “Радуйтеся Богу помощнику”, “Возлюблю тя, Господи”, “Скажи мі, Господи, кончину мою”, але єдиним знайденим твором є хоровий концерт “Не отвержи мене во время старости” (написаний у 50-60-ті роки XVIII ст.), відкриття якого відбулося у 90-х роках ХХ ст. завдяки пошуковій роботі дослідника М. Юрченка.

Сучасником Д. Бортнянського й А. Веделя наприкінці XVIII – початку XIX ст. був талановитий композитор С. Дегтярьов (Дегтяревський) (1766-1813) – автор понад 80-ти хорових концертів (“Изми мя от враг моих, Боже”, “Терпя потерпех”, “Благо єсть”, “Господи, Боже мой” та ін.), окремих духовних піснеспівів для хору (“Достойно єсть”, “Херувимська” тощо). Його хорові концерти відзначаються високим музично-художнім і професійним рівнем, їх включено до загального процесу розвитку українського духовного концерту. Л. Корній [21], досліджуючи українську музику цього періоду, відзначає особливу близькість музики С. Дегтярьова до лірико-драматичних образів А. Веделя. Концерт С. Дегтярьова “Помилуй мя, Боже” (с-moll) – яскравий зразок лірико-драматичного концерту з чіткими ознаками українського стилю: особливою чуттєвістю лірики, інтонаційними зворотами українських пісень-романсів тощо.

Ще один представник української музичної культури, який змалку жив у Росії, був капельмейстером і вчителем співу у Придворній співацькій капелі Петербургу, – С. Давидов (1777-1825). Він, за словами сучасних музикознавців, разом із М. Березовським, Д. Бортнянським, С. Дегтярьовим належав до плеяди талановитих вихідців з України, які збагатили різні галузі російського музичного мистецтва XVIII – початку XIX ст., і, перш за все, духовну хорову музику. Церковно-музичний доробок С. Давидова налічує 12 чотириголосних, 4 двохорних духовних концертів, Літургію св. Іоанна Златоуста та окремі релігійні твори. Духовні концерти композитора засвідчують високе професійне володіння ним технікою хорового письма, знання традицій українського церковного співу та західноєвропейського музичного мистецтва. Концерти С. Давидова витримані в урочисто-піднесеному характері, мають класичну стилістику, радісно-гімнічний чи світло-ліричний зміст і відбивають особливості розвитку українського духовного концерту кінця XVIII – початку XIX ст.

Серед українських композиторів, творчість яких суттєво вплинула на розвиток духовної музики, слід назвати також П. Турчанинова (1779-1856) – протоієрея, вихованця й учня А. Веделя, який більшу частину життя працював у Петербурзі. Під впливом А. Веделя та української музики П. Турчанінов гармонізував давні церковні мелодії, упроваджуючи старі київські наспіви: знаменний розспів ірмосів “Великого Четверга” (“Сеченное”),“Великої Суботи” (“Волною морскою”), піснеспів “Да молчит” та ін. Серед власних творів П. Турчанінова – тріо “Да исправится”, хори, задостойники тощо.

Новий стиль української духовної музики середини XVIII – початку XIX ст. найповніше представлений жанром хорового концерту, якому властиві такі характерні риси:

1. Використання текстів високої літературно-художньої якості – псалмів, які з особливою поетичністю й ліризмом передавали релігійні переживання людської душі, філософські думки, розкривали широку гаму почуттів.

2. Засвоєння західноєвропейської композиторської техніки класичного стилю, яка асимілювалася з національними духовно-хоровими традиціями і створила основу циклічного духовного концерту. Саме цей жанр (як і партесний концерт) став явищем виключно українським, який не має прямих аналогів у західній музиці.

3. Зв’язок із традиціями барокового партесного концерту: у фактурних зіставленнях ансамблевого звучання та сольних епізодів з хоровим tutti; поєднанні акордово-гармонічної фактури та імітаційно-поліфонічних побудов. Нова якість поліфонічної фактури, що проявилося у поширенні форми фуги.

4. Нові риси, притаманні класичному стилю (внутрішня простота, гармонійність, ясність) та ознаки сентименталізму (підсилення особистісного начала, емоційне втілення людських почуттів, чуттєві інтонації тощо).

5. Наспівність мелодики, яка спирається на українську народну ліричну пісню та пісню-романс.

6. Європейська система запису музики: якщо партесні концерти записували “київською” квадратною нотацією у вигляді окремих голосів (партесів, партій), то духовні концерти другої половини ХVІІІ ст. – сучасними нотами круглої форми з тактовими рисками у вигляді хорових партитур.

7. Перевага чотириголосся, тобто зменшення загальної кількості голосів і тенденція до камернізації звучності (на відміну від партесної монументальності).

8. Циклічність форми з контрастними частинами, що свідчить про вплив класичного інструментального сонатно-симфонічного циклу. Найпоширеніші – три- та чотири частинні хорові цикли.

9. Опора на класичну функціональну гармонічну систему.

10. Більш індивідуалізований, у порівнянні з партесним концертом, музичний тематизм, який почасту мав пісенну жанрову основу, близьку народній пісні-романсу, а також зазнав впливу давньоукраїнської церковної монодії та західноєвропейської інструментальної й оперної музики.

Отже, можна стверджувати, що духовний хоровий концерт був справжньою вершиною у розвитку музичної культури України другої половини XVIII – початку ХІХ ст. і серед усіх музичних жанрів тих часів найсильніше втілював національні музично-стильові риси. Творчість авторів духовної музики М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя – найвищий етап розвитку української духовної музики, неперевершений, на думку багатьох вітчизняних дослідників, і донині.