УКРАЇНСЬКА ДУХОВНА МУЗИКАПеріодизація історії української духовної музики
Історичний розвиток української духовної музики охоплює понад одинадцять століть: від часів Хрещення Русі до наших днів. Від виникнення на межі Х – ХІ століть і майже до кінця ХVІІ ст. духовна музика України-Русі розвивалася як музика православної церкви й була єдиною формою професійної музичної культури (на відміну від музики західноєвропейської католицької церкви, яка ще від середніх віків співіснувала з іншими видами професійної музичної творчості). Лише з ХVІІ ст. під впливом музики Західної Європи почали розвиватися світські жанри професійної музики, відокремлені від релігійного культу та духовного змісту. Тож від самого початку свого існування українська духовна музика була носієм сакральних смислів і частиною церковного мистецтва, вона входила до так званого храмового синтезу мистецтв разом із оригінальною архітектурою церков, образами святих на іконах, біблійними текстами, специфічними пахощами й ритуальними прикрасами, впливаючи на віруючих під час їх спілкування з Богом. Священнослужителі завжди намагалися відмежувати музику церкви від народної творчості, протиставити їх як мистецтво, з одного боку, піднесене, очищувальне, високодуховне і низьке, сповнене земних пристрастей і почуттів – із іншого. Хоча, безумовно, церковне та народне мистецтво автономно розвиватися не могли, адже їх користувачами були ті самі люди.
Дослідники, які вивчають українську духовну музику як феномен світової музичної культури, виокремлюють у її розвитку певні історичні періоди. В. Мартинов у своїй “Історії богослужбового співу” [29], підкреслюючи зв’язок вітчизняної духовної музики з історією чернецтва, з його аскетичним подвигом і розумінням музики як особливої дисципліни, яка вчить узгоджувати рухи голосу із рухами душі, в історії руської духовної музики визначив три періоди:
І-й – від Хрещення Русі і становлення чернецтва до монголо-татарської навали. У цей період закладались фундаментальні основи церковного співу, відбувалась кристалізація знаменного розспіву та нотації, системи осмогласся й поспівної техніки.
ІІ-й – “Московський період” (ХІІІ – ХVІІ ст.): перетворення знаменного розспіву на єдину мелодичну систему, систематизація поспівного фонду, виникнення путєвого, демественного, а згодом і великого знаменного розспіву, створення суворої регламентації піснеспівів.
ІІІ-й – від ХVІІ ст. до наших днів: виникнення нових жанрів церковної музики під впливом західноєвропейської музичної культури.
Слід зазначити, що в історичному розвитку руської духовної музики В. Мартинов вважає кульмінаційним другий етап, оскільки, на його думку, створена в московський період співацька система підіймалась до організації вселенського православного ритму буття й освячення цим сакральним ритмом буття кожної окремої душі [29]. Подальше жанрове оновлення й домінування концертного принципу, запозиченого від західної музики, на його думку, призвело до певного занепаду власних музичних традицій і лише розвиток принципу розспіву й виникнення нових місцевих його видів (Києво-Печерського, Почаївського, Соловецького тощо) став відродженням основ руської духовної музики.
Відомий український композитор і музикознавець В. Барвінський, вивчаючи історію вітчизняної церковної музики, виділяв такі етапи, як-от:
I. Доба одноголосся (Х – ХV ст. – формування й розквіт знаменного розспіву та безлінійної крюкової нотації);
II. Початки більшоголосного (багатоголосного) співу (ХVІ ст. – розвиток “строчного” співу, уведення лінійної системи нотопису, поступове поширення партесного співу);
III. Розвиток церковного співу у ХVІІ ст., розквіт партесного концерту у творчості М. Дилецького та інших композиторів, теоретичне обґрунтування принципів партесного співу у “Мусикійській граматиці” М. Дилецького, поява у Львові першої друкованої нотної книжки “Ірмологіон”.
IV. Золота доба церковної музики (ХVІІІ – початок ХІХ ст. – розвиток жанру хорового концерту у творчості Д. Бортнянського, М. Березовського та А. Веделя) [3].
В. Барвінський вважає, що на початку ХІХ століття закінчується історія української церковної музики. Д. Бортнянський і М. Березовський, які створили найвидатніші зразки духовної музичної творчості, вийшли за її межі, працювали у жанрах світської музики, що поступово перейняла гегемонію, до того часу притаманну церковній музиці. Церковна музична творчість ожила на деякий час у творах представників так званої “перемишльської” школи середини ХІХ ст. – М. Вербицького, І. Лаврівського та їхніх послідовників періоду ХІХ – ХХ ст.: С. Воробкевича і В. Матюка. Однак, як вказує В. Барвінський, через певні історичні та соціальні обставини розквіту церковної музики так і не відбулося [3].
Відомий мистецтвознавець першої половини ХХ ст., знаний дослідник української культури й театру, представник української еміграції у Празі Д. Антонович [1] історію вітчизняної церковної музики розглядає в контексті загальної естетико-стильової періодизації історії музики, виокремлюючи типові риси її розвитку у такі періоди:
І період – візантійсько-романська доба (Х – ХІІІ ст.) – розвиток одноголосного знаменного розспіву;
ІІ період – доба готики (XIV – перша половина XVІ ст.) – вдосконалення знаменного розспіву й перші зачатки багатоголосся;
ІІІ період – доба Ренесансу (від другої половини XVІ до початку XVІІ ст.) – зближення українського мистецтва із Заходом, поступовий відхід від старих візантійських традицій і засвоєння підвалин західноєвропейського партесного співу.
ІV період – доба бароко (XVІІ ст.) – розквіт партесного стилю, теоретичне усвідомлення його закономірностей у праці М. Дилецького.
V період – доба рококо (до середини XVІІІ ст.) – розквіт концертного жанру.
VІ період – класичність (друга половина XVІІІ – початок ХІХ ст.) – діяльність М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.
Подальший розвиток української музики Д. Антонович тлумачить як періоди еклектизму й сучасності, коли церковна музика втрачає свою провідну роль й відходить на другий план української культури.
Близьку оцінку історичного розвитку української церковної музики подає виразник українсько-американської музично-естетичної думки середини ХХ ст. А. Рудницький [48], виділяючи такі явища:
- Київський розспів із його найцікавішим варіантом – наспівом Києво-Печерської Лаври та знаменною нотацією (період княжої доби);
- початки поліфонії (ХVІ ст.);
- “Київське знам’я” та партесний спів (кінець ХVІ ст. – перша половина ХVІІ ст.);
- анексія української церковної музики та співаків Москвою (від другої половини ХVІІ ст.);
- поява першої друкованої нотної книги на Україні – “Ірмологіону” (1700 р.);
- канти і псальми;
- творчість Д. Бортнянського, М. Березовського та А. Веделя як вершина розвитку української церковної музики;
- діяльність західноукраїнських священників у сфері церковної музики (ХІХ ст.) – аматорство й дилетантизм “перемишльської школи” та її епігонів;
- церковна музика за доби Лисенка та найновіших часів.
Сучасна дослідниця історії української музичної культури Л. Корній [21] розглядає етапи розвитку духовної музики в межах загальноестетичної та історико-стильової періодизації, виокремлюючи відтак етапи:
I. Запровадження церковного співу в Україні-Русі разом із уведенням християнства та Візантійської церковної традиції;
II. Формування старокиївського монодичного (одноголосного) співу як окремого відгалуження православного богослужбового співу східної (православної) християнської церкви (до середини ХV ст.): упорядкування гімнографічних текстів, жанрів, систематизація співів за вісьмома гласами, використання безлінійної нотації невматичного типу);
III. Розвиток ренесансно-гуманістичних тенденцій церковного співу у другій половині ХV – початку ХVІІ ст.: введення київської квадратної нотації, реформування безлінійного крюкового письма системою позначок, створення універсальної книги церковних піснеспівів – Ірмолою;
IV. Формування й розвиток багатоголосної (партесної) церковної музики в ХVІІ – ХVІІІ століттях як відбиття рис мистецтва бароко в українській музичній культурі: уведення концертного стилю, функціонально-гармонічної ладової системи, хорового акордового багатоголосся;
V. Розвиток жанру хорового концерту у творчості М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя (друга половина ХVІІІ – початок ХІХ ст.) як найвищого досягнення української духовної музики.
Отже, на думку Л. Корній, кульмінація в розвитку вітчизняної духовної музики, її найкращі здобутки пов’язано з останнім із окреслених історичних періодів, а саме, із жанром хорового концерту, сформованого у творчості українських митців другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., що збігається з оцінкою таких дослідників, як Д. Антонович, В. Барвінський та принципово різниться з думкою В. Мартинова, який надавав перевагу традиціям одноголосного знаменного розспіву і вважав руйнівним вплив західноєвропейської багатоголосної співацької культури “концертного” стилю.
Підсумовуючи, завважимо, що до періодизації історії української духовної музики обов’язково слід включити складні часи занепаду в середині ХХ століття і сучасний етап – відродження й розповсюдження давніх традицій церковних піснеспівів, коли духовна музична творчість знову набуває значущості та глибини.
Узагальнюючи все вищенаведене, вважаємо, що розвою вітчизняної церковної музики притаманні такі періоди:
1. Доба середньовіччя (ХІ – ХV ст.) – запровадження церковного співу разом із уведенням християнства в Україні-Русі; домінування аскетичного, закритого від земних почуттів співу a capella з характерною узагальненістю образів, тематикою морально-етичних догматів та сугестивним впливом усіх засобів виразності; вплив візантійського канонічного ритуалу, із якого було запозичено гімнографічні тексти, жанри, систематизація співів за вісьмома гласами, а також спосіб їх фіксації (безлінійна нотація невматичного типу).
2. Період ренесансно-реформаційних тенденцій (XVI – перша половина XVIІ ст.) знаменував зміни в церковному монодичному співі: появу емоційно-виразних типів мелодики кантиленного співу, елементів регулярної акцентної ритміки, ознак нової ладово-гармонічної системи, перехід від наспівно-формульного до процесуально-динамічного музичного мислення, оновлення системи нотопису.
3. Доба бароко (від другої половини XVII до середини XVIIІ ст.) – переорієнтація музичної культури із візантійської на західноєвропейські традиції; розвиток партесного багатоголосся; поява нових музичних жанрів – канту та партесного концерту; вплив української музики на розвиток духовної музичної культури Росії.
4. Доба Просвітництва (друга половина XVIII ст. – початок ХІХ ст.) – посилення культурних контактів із народами європейських країн; кульмінація розвитку української духовної музики у творчості М. Березовського, Д. Бортнянського та А. Веделя; хоровий концерт як домінуючий жанр; вихід духовної музики за межі богослужіння.
5. Період втрати національної своєрідності української духовної музики (від середини ХІХ до початку ХХ ст.), її розвиток в річищі російської музичної культури, діяльність композиторів-священників “перемишльської школи”.
6. 20-ті роки ХХ ст. – стрімкий злет української духовно-музичної культури, що ґрунтувався на утворенні в 1918 р. Української автокефальної православної церкви, діяльності К. Стеценка, М. Леонтовича, Я. Яциневича, П. Гончарова, П. Козицького та інших митців, оновленні духовної музики й упровадженні зрозумілих релігійних текстів.
7. Кінець 1920-х – 1980-ті роки ХХ ст. – тотальна антирелігійна кампанія в Радянській Україні, загроза повного знищення української церковної музики, подвижницька діяльність української музичної еміграції (О. Кошиць, П. Маценко, М. Антонович та ін.), що сприяла відродженню національної духовної музики в Україні.
8. 90-ті роки ХХ ст. – до наших днів: національно-духовне відродження української церкви, а разом із нею – духовної музики; нове усвідомлення функцій духовної творчості, її вихід за межі релігійного призначення; інтерес до церковної музики з боку молодих авторів і корифеїв української музики.